Олешнянське гончарство Чернігівщини

 Ущент зруйновані міста України не лишають місця сумнівам у тому, що росія навмисно та планомірно руйнує українську культуру. «Армія  загарбників свідомо цілить в українські пам’ятки, тому що українська культурна спадщина і наша культура є однією з головних цілей путіна», – про це в ефірі телемарафону єдиних новин сказав Міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко. «Уся територія країни і всі її пам’ятки,  спадщина різних культур – матеріальних і нематеріальних – сьогодні під загрозою знищення», – стверджує Катерина Чуєва, заступниця Міністра культури та інформаційної політики України.

Нематеріальна культурна спадщина є унікальним та важливим свідченням розвитку та самобутності народів. Питання її охорони під час російської агресії в Україні постало на зустрічі діалогової платформи на тему «Охорона НКС під час війни». Під час зустрічі порушувалися такі вкрай важливі питання, як: що відбувається наразі з нематеріальною культурною спадщиною та як можна запобігти та пом’якшити втрати, пов’язані з війною..

Війна, збройні конфлікти віддаляють людей-носіїв нематеріальної культурної спадщини від місць проживання, втрачається зв’язок між майстрами та їх послідовниками. Що важливо – обмежується доступ до місцевості, майстерень та устаткування, які є необхідними для збереження та розвитку нематеріальної культурної спадщини. Наприклад, Олешнянське гончарство Чернігівщини тим і унікальне, що воно виникло, розвивалось й передавалось із рук в руки, від покоління до покоління в селі Олешня на Чернігівщині, яке й стало його осередком, й саме певні соціокультурні та територіально-побутові й природні умови (як от різні види місцевої глини, які змішуються в певній пропорції) зробили його неповторним. Майстерність, яка виникла в Олешні, буде складно зберігати, автентично передавати й розвивати, знаходячись в іншому місці, бо під впливом інших умов і традицій втратиться її локальна особливість та цінність. Ми маємо зберегти цю крихку живу спадщину, забезпечити її життєздатність, створити умови для розкриття потенціалу та поширення попри воєнні дії, які жорстко ламають звичний режим життя і змінюють загальне уявлення про нормальність. Втім, навіть війна має свої правила, серед яких також є збереження культурних цінностей. Припис закріплений Гаазькою конвенцією 1954 р., яка, зокрема, забороняє навмисно знищувати релігійні та культурні заклади й історичні пам’ятки. росія, поміж інших держав, теж підписала конвенцію, але протягом повномасштабного вторгнення в Україну з 24 лютого 2022 р., вона щодня порушує її вимоги, як і інші правила ведення війни, застосовуючи фосфорні боєприпаси, тероризуючи та депортуючи мирне населення...

Державна бібліотека України для юнацтва продовжує публікацію бібліографічних матеріалів про елементи нематеріальної культурної спадщини, які включені до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Гончарство як невід’ємний елемент традиційно-побутової культури українців, знаходилося в їх числі.

Феномен гончарної культури України

Гончарство України є перлиною світової художньої спадщини. Українські гончарі виробляють різноманітний посуд для приготування, зберігання й подачі на стіл тих чи інших страв (горщики, миски й полумиски, глечики, макітри, ринки, гладишки, тикви, барильця, довжанки, баньки, куманці), а також декоративний посуд, кахлі, черепицю, цеглу, дитячі іграшки тощо.

Розквіту українського гончарства сприяла наявність в надрах нашої землі покладів високоякісних червоних, червоно-бурих та світло-сірих глин. Це зумовило виникнення значних осередків керамічного виробництва. На Чернігівщині – Ічня, Городня, Короп, Ніжин, Олешня, Кролевець, Шатрищі. Вироби цих гончарських центрів мали спільні риси, але водночас і локальні особливості. Так, славнозвісний опішнянський посуд вирізнявся тонкостінністю, дво-трикольоровим розписом у вигляді кривулин, рисочок, крапочок тощо. Опішня славилася також декоративною скульптурою та дитячою іграшкою. Для Волині є характерною кераміка сірого, чорного, синьо-чорного кольорів – сиваки. Їх декор складався з різноманітних ліній, що утворювали своєрідні візерунки – сосонки, стовпики, ялинки, клітини. Подільська кераміка відзначалася вогнево-червоним тлом та оригінальною орнаментикою – пишні квіти, гілки з плодами, грона винограду. Посуд деяких чернігівських майстрів оздоблювався специфічною технікою бризок і патьоків. Майстри Косова створили високохудожню техніку гравірованого розпису, оригінальної форми кахлі, світильники, розписні миски і багато інших неповторних виробів.

Гончарством на Поліссі займалися переважно чоловіки і діти 10–12 років, інколи – жінки. Виготовляли в основному міцну чорнолощену кераміку широкого асортименту: горщики, глечики, гладущики, баньки, ринки, миски, покришки, макітри, маслобійки, підвазонники, люльки, іграшковий посуд, свистуни, керамічну скульптуру. Процесу виготовлення керамічних виробів передувала заготівля глини, яку копали у місцях її залягання – глинищах. Привезену глину гончарі зсипали звичайно або на подвір’ї у спеціально відгороджене місце, або у кутку хати і залишали на певний час «дозрівати», перемішуючи час від часу лопатою та поливаючи водою. Потім глину збивали спеціальним молотом (довбнею або веслом), стругали стругом або дротом, щоб зробити її мілкою й вилучити домішки. Для одержання матеріалу необхідного кольору, вогнетривкості тощо майстри змішували різні сорти глин. Через один-два дні глину місили руками або ногами і формували у балабухи, кожен з яких був розрахований на виготовлення окремої посудини.

Олешня – князівство кераміки

Село Олешня, що в Ріпкинському районі на Чернігівщині, давно притягує до себе любителів гончарства. Сюди навідувалися й знамениті майстри з Опішні, що на Полтавщині: досліджували місцеву глину, роздивлялися, як влаштовані горни, позичали досвід і просто гостювали. І не дарма, адже виробництво посуду й інших предметів із глини тут зародилося дуже давно. На тутешніх землях археологи знайшли сліди двох поселень епохи неоліту (V-IV тисячоліття до нашої ери). Проте Олешні лише 300 р. У 1705 р. село заснував козацький старшина Турайський, і вже за 50 р. Олешня стала центром керамічного та скляного виробництва. У XIX ст. село відійшло генералу Федору Ліндфорсу,  батьку відомої української просвітниці й ­педагога Софії Русової. Зусиллями родини Русових-Ліндфонсів в Олешні було відкрито земську зразкову гончарну майстерню. Згодом у Олешні працював великий і добре обладнаний технічними засобами цех із виготовлення керамічних виробів, який, без перебільшення, був душею гончарського краю. Школу тут пройшли сотні людей. Кількох селян було відзначено званнями «Заслужений майстер народної творчості України».

Сучасні олешнянські гончарі поповнюють колекції своїх прадідів новими виробами. Зафіксовані деякі місцеві назви гончарних виробів. Горщики для квітів в Олешні називають «цвєтніками», горщики з широким отвором – «вазками», макітри – «макотрами» або «лоханями». Олешнянські гончарі виготовляють теракотовий та полив’яний посуд, зберігаючи давні місцеві традиції. Майже незмінними залишаються і його форми. Теракотовий посуд декорують гравірованими прямими та хвилястими лініями. Полив’яні вироби оздоблюють фігурними та витими ручками, ліпними деталями, рослинним орнаментом, нанесеним за допомогою штампа, інколи розписом. Характерним для Олешні є застосування поливи коричневого та зеленого кольорів з більш темними або світлими крапками, що збагачує її колір і створює своєрідний декоративний ефект.

Лишився острівець... «Нині вже не те, що було, – замислено говорить Валентина Григорівна Денисенко з Олешні, дружина одного з майстрів. – У селі лишилося 25 гончарів. А колись же півсела працювало на керамічному виробництві, чи не в кожному дворі був свій горн для випалювання, і олешнянський посуд розходився по всіх усюдах. Мій чоловік, Микола Іванович, теж працював у тому цеху і гончарував удома». На запитання, чи сідала вона сама за гончарний круг і чи пробувалася у цьому ремеслі, здивувалась: «Що ви, мені і так роботи вистачає!». Дійсно. Адже скільки треба покласти важкої фізичної праці, перш ніж гончар сяде за роботу: знайти, накопати й привезти додому кільки видів глини, знайти потрібну пропорцію у їх змішуванні (щоб вироби не тріскалися й не протікали), добре вим’яти з водою масу, повибирати грудочки й камінчики. А коли майстер завершить «сеанс чаклування» – не проґавити час, коли треба кожен горщик чи глечик ретельно обтерти й зарівняти всі ямочки й нерівності рідкою глиною (шлікером). За один «присіст» майстер Микола Іванович виготовляє не менше 30 виробів! До того ж, не треба забувати про інші обов’язки сільської жінки: город, худоба, хатнє господарство, кухня, діти. І на роботу ще треба встигти...

В обов’язки Валентини Григорівни й зараз входить сушіння посуду на полицях під стелею, а потім – на печі. У горні розміщується до 700 виробів, тож аби його завантажити (а за добу перед тим натопити дровами) – треба зробити чимало «рейсів» до майстерні й назад. А ще ж необхідно обробити кожен горщик спеціальною сумішшю, щоб після випалювання всередині з’явилася блискуча полива. Увесь процес – із власними таємницями, відкритими експериментальним шляхом, – господиня знає. Тож вона не лише помічниця гончара, а й технолог, берегиня. І, напевно, муза. «Чоловік серйозно почав займатися ремеслом невдовзі після нашого одруження, – розповідає жінка. – Горщики ліпили його батько й дід. І двоє наших синів продовжують справу». Але, каже, з відомим однофамільцем Григорієм Денисенком родинних стосунків її сім’я не має: «У нас півсела Денисенків».

А жінки-гончарки таки є... «Моя дружина, Наталя, також за круг не сідала, – продовжує старший син ремісничого подружжя, приватний підприємець Володимир. – Важка це робота: руки постійно перебувають у вологому середовищі, велике навантаження лягає на спину і ноги. Хоча, пам’ятаю, була колись у селі одна жінка-гончарка, Варвара Прокопівна Потапенко. Звісно, змусило її до того тяжке життя після війни. А кілька років тому на одному з ярмарків до мене підійшла жителька одного з сіл нашого району й попросилася в учениці. Тоді я не повірив, що вона зможе. А років через три, також на ярмарку, вона підходить до мене вже як колега. Таки навчилася, бо дуже хотіла». «Ну, чого там, – говорить дружина Володимира, Наталя. – Онде наша донька Аня сідає ж за круг, і в неї непогано виходить. Головне тут, як і в усьому, – хотіти й старатися. Правда, з манікюром нічого не вийде...»

До речі, донька вже згадуваного майстра народної творчості, художника, кераміста та гончара Григорія Денисенка, Леся Денисенко-Єременко з м.Васильків Київської області, – також відома в Україні майстриня кераміки й гончарства. Її роботи не сплутаєш ні з чиїми, вона має учнів і послідовників.

Іван Бібік з Олешні називає себе найстарішим гончарем в країні. Заслужений майстер народної творчості, справжня жива легенда гончарства Іван Іванович Бібік (1925 р. народження) й досі працює за гончарним кругом у рідному селі. Каже, що гончарством почав займатися з шести років. Ремесло передалося від діда та батька. Його вироби глибоко народні, класичні. Великим досягненням у творчій долі митця є відродження стародавнього мистецтва виготовлення димленої кераміки, яка з давніх давен побутувала на Чернігівщині. Його роботи є в багатьох музеях України, зокрема, Музеї народної архітектури та побуту, їх мають Чернігівський історичний музей, Чернігівський художній музей, Ріпкинський районний історико краєзнавчий музей.

З 1991 р. Іван Бібік працює під опікою Національної спілки майстрів народного мистецтва України, членом якої він став одним із найперших. Спілка допомогла майстру спрямувати своє мистецтво у життєдайне русло традиційної народної творчості. Іван Іванович – заслужений майстер народної творчості, Почесний громадянин Чернігівської області, ветеран другої світової війни. Численні виставки в Україні і за кордоном зробили ім’я майстра та Чернігівську кераміку відомими, що, беззаперечно, ввійде в історію українського національного мистецтва.

Не зраджують гончарному ремеслу Олешні цілі родини. Наприклад, родина Нечипоренків із діда-прадіда займалася гончарним ремеслом. Так, Михайло Демидович та Антоніна Миколаївна, які уже в поважному віці, виробляють горщики з дитинства. У них дві хати. Одна – для проживання, а друга – для роботи, за сотню метрів від двору. В останній чого тільки немає! У кухні стоїть круг, на якому виростають глечики. А у світлині – полиці з виробами, які сохнуть. У господарів на подвір’ї дві печі. Одна велика – аж на 450–500 горщиків. Інша розрахована на випікання меншої партії виробів.

Одним зі спадкових олешнянських гончарів є Анатолій Кобзар. Навіть у наш час передових технологій на кухні його оселі все, як у далеких предків: їжу готують у горщиках, а напої п’ють із глиняних кухлів. Горщики ліпили дід і батько Анатолія Кобзаря. На жаль, їх уже немає серед живих. «Я щасливий, що нарешті настав час, коли можу розповісти про свого діда Степана Петровича Кобзаря. Він був знатним господарем і гончарем. У 1924 р. його розкуркулили і закопали живцем у землю НКВдисти. На згадку про діда залишилася тільки одна фотографія», – розповідає онук. Зберігається і єдина вціліла глиняна робота Степана Кобзаря – лев, виготовлений в 1907 р.

Олешнянські вироби багато представлені в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішні. Одних лише творів заслуженого майстра й уродженця Олешні Григорія Денисенка там зберігається понад 130 експонатів.

Наказом Міністерства культури України від 04 липня 2019 р. No 510 «Олешнянське гончарство Чернігівщини» включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Тож, олешнянські традиції не втрачаються, а зміцнюються і зберігаються як жива традиція, яка враховує звичаї, форми, знання і навички. Це традиції, які не мають чіткого початку, але вони дають можливість спостерігати етапи розвитку етнокультур та їх вплив на розвиток української культури впродовж століть.

70. Бібліографія українського гончарства. 2008 : нац. наук. щоріч. / [за ред. О. Пошивайла ; НАН України ; Ін-т народознавства НАН України ; Нац. музей-заповідник укр. гончарства в Опішному]. – Опішне, 2012. – Вип. 10. – 403 с. : іл.

71. Віртуальний музей нематеріальної культурної спадщини [Електронний ресурс] // Український центр культурних досліджень : [сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу : http://virtmuseum.uccs.org.ua/ua. – Назва з екрана. – Дата звернення : 16.05. 2022.

72. Гончаренко В. Кераміка Олешні та Грабова у зібранні Чернігівського історичного музею імені В. В. Тарновського. Каталог. Частина ІІ / В. Гончаренко // Скарбниця української культури : зб. наук. пр. / [редкол. : О. Б. Коваленко (гол.) та ін. ; Чернігів. іст. музей ім. В. В. Тарновського]. – Чернігів, 2013. – Вип. 15. – С. 3–31. – Електрон. аналог друк. публ. : режим доступу : http://www.choim.org/wp-content/uploads/2021/04/Скарбниця-No-15.pdf.

73. Ликова О. Гончарство Олешні початку XXI століття / О. Ликова, В. Троцька // Українська керамологія : за рік 2009 : нац. наук. щоріч. / ред. О. Пошивайло. – Опішне, 2020. – Кн.V, Т. 2 : Ринок ужиткової й художньої кераміки в Україні. – С. 310–337.

74. Мирошниченко О. Сучасний стан гончарства в селі Олешня Ріпкинського району Чернігівської області / О. ­Мирошниченко // Український керамологічний журнал. – 2005. – No 1–4. – С. 177–180.

75. Найстаріший гончар країни живе на Чернігівщині [Електронний ресурс] / #Новини #Суспільне #UAЧернігів // YouTube : [відеоплатформа]. – Електрон. відеодані (1 файл : 2:00 хв.). – Режим доступу : https://www.youtube.com/watch?v=qRlHkpnJxMQ. – Опубліковано : 07.12.2019. – Назва з екрана. – Дата звернення : 08.06.2022.

76. Овчаренко Л. Гончарне шкільництво як визначальний фактор творчого розвитку українського традиційного гончарства (1894–1941) = Pottery School Education as the Main Factor of the Creative Development of Ukrainian Traditional Pottery (1894–1941) : монографія / Л. Овчаренко. – Опішне : Укр. народознавство, 2017. – 1296 с. : іл. – (Академічна керамологічна серія «Гончарні школи України», вип. 3 = Academical Ceramology series Pottery Schools in Ukraine, issue 3).

77. Овчаренко Л. Олешнянська земська гончарна навчальна майстерня як суттєвий фактор розвитку традиційного гончарства українського Полісся (1895–1898) / Л. Овчаренко // Гончарне шкільництво як визначальний фактор творчого розвитку українського традиційного гончарства (1894–1941) = Pottery School Education as the Main Factor of the Creative Development of Ukrainian Traditional Pottery (1894–1941) : монографія / Л. Овчаренко. – Опішне, 2017. – С. 613–652.

78. Осташко І. Люди: Спадковий гончар із діда-прадіда [Електронний ресурс] / Ірина Осташко. – Електрон. текст. – Режим доступу : https://cheline.com.ua/people/lyudi-spadkovij-gonchar-iz-dida-pradida-163692. – Назва з екрана. – Дата звернення : 08.06.2022.

79. Потапенко Л. Помічниця чарівника / Л. Потапенко [Електронний ресурс] // Svoboda. FM : Телерадіокомпанія : [сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу : http://svoboda.fm/politics/?language=ua. – Опубліковано : 20.02.2017. – Назва з екрана. – Дата звернення : 16.05. 2022.

80. Проєкт «Код нації в НКС. Обласний перелік елементів» [Електронний ресурс] // Чернігівський обласний центр народної творчості : [сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу : https://onmckim.com.ua/news/2020-06-16-2003. – Назва з екрана. – Дата звернення : 16.05. 2022.

81. Традиційна культура України як складова культурної політики: сучасний стан, загрози, перспективи : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. з міжнар. участю, 2 листоп. 2017 р. / [ред. кол. : Ю. О. Федів та ін. ; М-во культури України ; Укр. центр культур. дослідж.]. – Київ : НАККіМ, 2017. – 136 с.

82. Традиційна кераміка українців на поштових листівках першої третини ХХ століття : набір листівок / [упоряд., наук. ред. О. Пошивайло ; НАН України ; Ін-т народознавства НАН України ; Нац. музей-заповідник укр. гончарства в Опішному]. – Полтава, 2016. – 36 с. : мал.