Міфи про ветеранів, які пережили полон
МІФ. Якщо ветерани пережили полон, це означає, що вони співпрацювали з ворогом, зрадили «своїх» або ж завербовані, а значить, обов’язково викликають підозру.
Розвінчання. Це невірно, така думка є відлунням радянських часів, коли людей, які пережили концтабори, вважали людьми другого сорту. Будь-яке судження має опиратися на факти. Якщо факту державної зради не встановлено, ніхто не має права звинувачувати людину.
МІФ. Якщо людина, яка пережила полон, постійно говорить про жахіття, які з нею відбувалися, описує їх у яскравих деталях і при цьому не проявляє ознак болю та бурхливих емоцій – вона говорить неправду, вигадує і все це з нею не відбувалося ніколи.
Розвінчання. У більшості випадків така поведінка може бути ознакою сильного відсторонення від власних емоцій, а розповіді про жахіття можуть бути сигналом про допомогу: «Я хочу, щоб почули, наскільки мені боляче й погано». І лише іноді вигадка має місце.
МІФ. Усі, хто пережив полон, психічно хворі або небезпечні для суспільства.
Розвінчання. Судження є хибним та узагальнюючим. Воно породжене страхом. Досвід тих, хто вижив у полоні, говорить, що психіка людини часом може витримувати більше, ніж ми можемо собі уявити. А часом через страждання людина приходить до нових сенсів, відкриває в собі надзвичайні здібності.
Чого не варто робити
Не варто запитувати ветерана/ветеранку про травматичний досвід просто з цікавості. Будь-який ваш інтерес до її історії має бути суто професійним, а не особистим. Приклад професійного інтересу: лікарю потрібно знати про травми, юристу потрібно задокументувати свідчення. Приклад особистого інтересу: «А як там було?». Це може призвести до небажаних наслідків, ретравматизації. Працювати з травматичним досвідом особистості мають професійні психологи.
У жодному разі не можна змушувати травмовану людину говорити про травматичний досвід. Навіть, якщо для виконання ваших фахових завдань вам потрібно знати більше про історію перебування клієнта в полоні. Якщо людина не хоче говорити про травму, значить у неї є на те причини. У такому випадку краще звернутися до психолога чи психотерапевта, що має достатньо досвіду та відповідну кваліфікацію.
Без дозволу людини не можна доторкатися до її тіла, обіймати, чіпати особисті речі. Не варто без попередження різко змінювати плани. Не можна проявляти контроль та обмежувати автономію людини, яка пережила полон.
Не можна підтримувати спроби постраждалої людини уникати проявів фізичного болю. Варто казати про шляхи вирішення проблеми та окреслити реальні вигоди в теперішньому часі: «Позбудешся болю», «Повернеш сон» тощо.
Не можна знецінювати досвід полону: «Нічого страшного», «Забудь» і таке інше. Не можна подавати нереалістичні надії або давати малоймовірні для здійснення (нездійсненні) обіцянки. «Час все вилікує, ти забудеш», або «Психолог зробить так, що ти цього більше не згадаєш».
Не варто казати «полонені». Краще замінити на «звільнені з полону», «ті, що пережили полон», «ті, хто мають досвід полону».
Не варто бачити в людині, що пережила полон, лише «жертву» та жаліти її. Якщо людина вижила в полоні, значить завжди було щось, що допомогло там вижити. Варто використовувати цей ресурс.
Не варто надмірно «героїзувати» людину. Безперечно, потрібно мати неабияку мужність і силу, щоб витримати полон та тортури. Але героїзм – це прояв зустрічі з власною силою, і відбувається це у певний момент.
Роль «героя» може бути занадто важкою ношею, щоб нести її щодня.
Що варто робити
Висловлювати повагу до досвіду, отриманого в полоні.
З повагою ставитися до тілесних, особистих та соціальних кордонів постраждалої людини.
Залучати до планування діяльності.
Завжди залишати за ветераном/ветеранкою право вибору і давати час зробити цей вибір.
Будь-який ваш інтерес до травматичного досвіду має бути професійним, а не особистим.
Проявляти емпатію та не бути байдужим.
Інформувати про план, зміну в часі та в термінах виконання завдань заздалегідь. Пояснювати причини та наслідки змін.
З розумінням ставитися до порушення часових рамок та порушення кордонів з боку людини, що пережила полон, проте, не плутати з маніпуляціями.
Визнавати, що ви не маєте подібного досвіду і не можете до кінця розуміти, що пережила постраждала людина.
Допомагати переводити акцент з проблеми на рішення.
Звертати увагу на деталі, реакції у поведінці людини.
Запитувати, що може зробити її простір більш комфортним.
Говорити про симптоми, а не про діагнози – це сприяє більшому розумінню та нормалізації стану людини.
Якщо людина сама починає розповідь про травматичну історію, не слід задавати провокативних запитань, які будуть поглиблювати її занурення в подію. Проявляти емпатію, висловлювати свою повагу, бути чесним. Можна і потрібно говорити про свої почуття. Якщо розповідь занадто емоційна, допомогти людині повернутися до моменту «тут і тепер».
Більше говорити з людиною про сьогодення, події найближчого минулого, про її фізичний стан та самопочуття.
Дотримуватись обіцянок, витримувати кордони.
Ветерани, які пережили полон – це люди надзвичайної сили та волі. Полон та тортури – чинники, що безумовно впливають на особистість, а особливо на довіру до світу та людства в цілому. Шлях повернення з полону є довготривалим, і психологічно він не закінчується у момент звільнення. Мало звільнити тіло, потрібно допомогти особистості інтегрувати цей досвід, вбудувати його у нову картину світу, прийняти себе з цим досвідом, його злетами, падіннями та наслідками. І вчитись жити, а не виживати...
(Сіренко Т. Взаємодія з ветеранами, які пережили полон / Тетяна Сіренко // Невидимі наслідки війни. Як розпізнати? Як спілкуватись? Якдопомогти подолати? : довід. для широкого кола фахівців / К. Возніцина, Л. Литвиненко. – Київ, 2020. – С. 76–95. – Електрон. аналог друк вид. :режим доступу :
https://mva.gov.ua/storage/app/sites/1/uploaded-files/160137358572968.pdf.)